Вітаю українських поетес на сторінках нашого журналу! Ви прикрасили ці сторінки, захопили нас всіх, вразили, зачарували. Я згадав свої давні рядки:
Не тем, которые легки,
Не тем, кто любит по теченью,
Девчонке, пишущей стихи, –
Моё почтенье!
З повагою, Юрій Духанов
Ірина Мельник-Мостепан м. Рівне
Жінка миє волосся
Жінка миє волосся в глибочезній кімнаті за дверима.
Дівчинко, – каже він, – я не бачу тебе, але я знаю: ось твоя спина,
ось вона в тебе загоризонтною радіолокаційною дугою,
ось ти, підібгавши коліна, вниз головою
схожієш на дитя в утробі і на кран будівничий,
ти – журавель у криниці, ти – м… моя мальвовнича…
А ось горобці мокріють на гіллі, ніби синці під очима,
а ось сміється руда мокра лисиця, ніби я за дверима,
ось вода заливає тебе всю, і ти, як земля при потопі,
я знаю, як ця розлийвода і любов, наповнює твої соти.
Ось прокльовується цибуля після дощу і ростуть її стебла –
то ти миєш волосся, ти миєш волосся,
а воно росте і старіє за тебе.
Той, хто стоїть за дверима охороняє жінку, яка миє волосся
від каміння, що в неї кидають, від снів і звірів, небачених досі.
Закривається кран. Буде вечеря. Загояться стигми.
Жінка виходить і витирає ноги волоссям Тому, Хто за дверима.
Це ти
П. М. – товаришу ліквідатору аварії на ЧАЕС
Тепер не треба ніяких сталкерів,
не треба пропусків, цензорів, рупорів,
ніяких слів, ніяких сліз, ніяких ангелів,
ні якорів, ні прапорів –
Чорно биль доз рів. Чорно биль доз рів.
І пий, не пий молоко,
і сип, не сип всіх піском,
будуй саркофаги, мий піною вулиці…
У тебе серце в цій піні й потилиця,
у тебе стали загострені вилиці,
колосяться пальці твої золоті
по животі, як по чорній землі,
і ти у цій піні, як на Божім суді…
Дивись навколо – тут стільки води,
що ти мусиш навчитись по ній іти!
І це все – ти, все – ти і ти, і ти,
і я – це ти, і ти – це ти, і ми – це ти.
Іди в цю купіль!
Я – чорно зем, ти – чорно біль.
Лютий
Лютий. Вони вийшли з домів
навпомацки, навпочіпки, – просто, хто як знав, просто, хто як умів –
як сльози виходять з очей в обітований світ.
Такі, як є: неповторні, прекрасні, всі схожі на дотик і різні на зріст.
І ось, таким великим густим натовпом, всі вони стоять тут,
забуваючи дорогу назад, стоять і ростуть, стоять і ростуть,
обабіч гострих вилиць вулиць Його, посеред добрих дворів, біля дрібних дверей,
як вербові гілки тримають бубняві бруньки – так тримають вони на руках важких довгоногих дітей.
І ніби дворові пси облизують пальці замерзлі Його, облизують щоки і ніс,
труться густою шерстю об коліна, не боячись збити з ніг,
ніби бджоли збирають нектар – гладять шию Його пітну.
І коли Він, всерозуміючий, вповільнює німу ходу –
вони, з простягнутими долонями, просять каміння хоча б,
а Він повнить їх цистерни на заводах зерном і леліє їх у хлібах.
Вони просять у Нього хоча би змій, хоча би змій у цій пітьмі,
А Він повнить рибою їхні човни і колиски – дітьми, і колиски – дітьми.
І коли Він опускає повіки тяжкі – вони кладуть свої хрести туди…
І вона стоїть тут, їй кажуть люди: «Проси, він дасть все, проси!
Губами хапайсь за рибальські гачки – як не хочеш з роси і води. Проси.
Собаки крихт просять, віслюк голосом людським щось просить, і ти проси.
Он ті летять з ирію і просять… якісь просять качки! а ти…!
Ну, що ти, як риба мовчиш, – просять, – проси.
Ну, що ти витріщилась, ну, що ж ти… проси…
Подивись, як ти живеш (Боже, прости), – кричать, – проси!!!
Лютий. А вона стоїть по очі в сизій густій ріці,
тримає сизооку рибу в собі, тримає сизощоке сонце в руці,
сиза, як хмара повна води.
І якби їй було про що просити, як падати, куди йти…
Але про що їй просити? як їй впасти? куди їй піти? Ще ж стільки днів до весни…
От і стоїть із цією водою в роті, соромлячись своїх сліз,
ніби привселюдно одяг знімають, який в тіло вріс.
Боїться водою цією причинити Йому біль,
боїться, що спис під ребром заболить від її прохань і від її хвиль.
Та що просити… Він же знає все й так: про картання її, про гулаг,
про голокост, про самосуд, про саркофаг.
Він навіть знає, що любов, з якою вона стоїть в ріці – Його,
Він навіть знає, що вона попросила б, якби її чув Бог:
щоб він любив її, щоб цієї любові вистачило на двох.
Тому навіть, якщо вона не просить чи просить, і просить якось не так,
Він все одно знаходить її в найглибших річках у найтяжчих гріхах,
і виносить її сухою з води на руках, ось так…
і завше виправдає її, на якім би вона не була суді,
і щораз вчитиме її, ніби ніколи раніше й не вчив іти по землі, як по воді.
Григорук Юлія
м. Вінниця
***
Я живу в падолисті… І більше нічого не треба.
Зазирають дощі прямо в душу твоїми очима.
Тільки хочеться світла хоч клаптик і трохи неба.
Може, пам’ять жива і двері тобі відчинить.
Я живу. Іще трохи – й поселюсь тут назовсім.
Ще триває любов. І здається, так буде вічно.
А у тебе душа, ніби крапелька, схожа на осінь.
А у серці дощі, до щему і ніби віщі.
Я повернусь іще. Ти ж ніби умів чекати.
Наша осінь пішла давно, та не в тім причина.
Ти постукаєш в ніч. На порозі — дівча кирпате.
Усміхнеться дощам і двері тобі відчинить.
***
Правда, мені вже не страшно іти навмання.
В темряві легко знаходити тіні й півтіні.
Іноді раптом здається, сліпе кошеня
Сіє у всесвіт любов, а збирає каміння.
Правда, мені вже не страшно іти по прямій,
Прагнути щастя і вірити в вічного Бога.
Кажуть, буває, коли заговорить німий,
Часом трапляється диво і серед убогих.
Правда, мені вже не страшно. А скоро межа.
Темрява стрімко скінчиться — і лишиться світло.
Час нетривкий, мов наляканий людом їжак,
Тихо стікає по плечах твоїх непомітно.
***
Іще доцільно вірити в дива,
Ховати теплі мрії під подушку.
І проростає сніг, немов трава,
А ти шепочеш ніжністю на вушко.
Ще не дістались мрії до небес,
Ще не постукав Миколай у шибку.
А в тебе море щастя і чудес,
Палкі обійми і любові дрібка.
У тебе очі світяться теплом,
Слова так міцно западають в душу.
Спускається сніжинка на чоло
Тендітна і прекрасна, наче ружа…
Олена Котик
м. Житомир
Чайка
А море меня встречало
Белёсой дымкой рассвета,
И чайка над ним кричала,
А может, не чайка это?
Быть может, надежда чья-то
На морем туманным млела,
Секрет сберегая свято,
Куда-то вперёд летела.
А может, моряк далёкий
Послал свой привет любимой,
И он той чайкой высокой
Над морем промчался мимо.
А море меня встречало
Белёсой дымкой рассвета,
И чайка над ним кричала,
А может, не чайка это?
Моя молитва на Різдво
І в серце кожного народжений Ісус
яскраву зірочку, як посмішку, приносить
і тихо вам шепоче:“ Я молюся
за вас Творцю, але ж і Він вас просить
любити й шанувати Божий Світ
і Землю, вашу Матінку сердешну,
оберігати, щоб дитячий сміх
лунав всебічно! Люди, небезпечно
сваритися і битися“, — сіяють
в Душі слова Ісусової молитви,
яка тисячоліття зберігає
родини і людей, дарує квіти…
І в серці кожного палає від Ісуса
яскрава Зірочка Великої Любові,
і тихо я за людство помолюся,
щоби жило без страху і без болю..
Даша Дюкарева м. Щастя Луганської області – Тюбинген
Якось дивно, неспокійно мені:
Я вночі за тобою спостерігала,
І чомусь печаль у душі
Наче хвилею пробігала.
Я на себе вже не сподіваюсь –
Лише на долю… Вона все ріша.
З небезпечним вогнем довго граюсь
І по лезу ступаю ножа.
Світлана Ярошевська
м. Кропівницький
Остання струна
Не вичерпаю я до дна
Душi надбання,
Коли залишиться одна
Струна остання.
Струна остання- не межа,
Струна — дорога.
Навiщо нам пуста, чужа
Поресторога?
Ти грай! Не буде у життi
Нiчого потiм…
На тiй прекраснiй, на святiй
Найвищiй нотi.
Молода чорниця
Чорницi хлiб пекли…..
В криницях вiчнiсть спала…
Жебракувала осiнь помiж хат.
I били дзвони у страшний набат,
Бо там, далеко, вже когось не стало…
Ридали дзвони, аж луна лунала…
В келiйнiй тишi плакали святi.
I молода чорниця в забуттi
Скоринку нiжним пальчиком ламала….
Чорницi хлiб пекли…
А вiчнiсть роздавала….