ОЛЕСЬ ГОНЧАР
ТАНКІСТ
Сніги! Не сніги, а ріллі,
Наорані смертю за мить.
І хлопець – одне вугілля –
Біля танка свого лежить.
Руку підняв до неба,
Крик занімів на вустах.
Бо жити йому ще треба
В незайманих десь містах.
Ще б чути довкола себе
Той гомін прекрасних міст.
Бунтуючи, зняв до неба
Чорний кулак танкіст.
І руки його обгорілі
Не хочуть такого кінця!
І зуби аж сяють білі
На спаленій масці лиця!
Бо то ж недомріяна мрія,
То ж вірність його комусь –
Напис на танку біліє:
«Жди – я вернусь!»
1945
ПЛАТОН ВОРОНЬКО
Я ТОЙ, ЩО ГРЕБЛІ РВАВ
«Той, що греблі рве».
Леся Українка
Я той, що греблі рвав.
Я не сидів у скелі,
Коли дуби валились вікові.
У партизанській лісовій оселі
На пережовклій, стоптаній траві
Лежав, покритий листям пурпуровим,
І кров текла по краплі крізь бинти,
А Лісовик з обличчям сивобровим
Питав мене: «Чи всі порвав мости?» –
«Усі…».
Тоді, схилившись наді мною,
Сиділа ніжна Мавка цілу ніч,
Туманною повита пеленою,
Із карабінним чересом опліч,
Вона, зітхнувши, почала співати:
«Чому ж сього не можна запитати?
Он, бачиш, там питає дика рожа:
«Чи я хороша?»
А ясен їй киває в верховітті:
«Найкраща в світі». –
«Ти, найкраща в світі,
Врятуй мене,
Бо там, на синім Пруті,
Іще стоять незірвані мости,
По них повзуть прожерливі і люті
Зелені змії». –
«Можу принести
Жив-гай-трави – і смерть вона відгонить».
І принесла, оббігавши луги.
І полетіли ферми й ланжерони
На прикарпатські гострі береги
У грозовому реготі веселім.
Я той, що греблі рвав,
А не сидів у скелі.
1946
ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО
ЖОРНА
Натуга на руках, від втоми чорних,
здувала жили, ніби мотузки.
Каміння клацало зубами в жорнах,
жувало жовті зерна на друзки.
І сіялось не борошно, а мука…
При тьмяному мигтінні каганця
жіночі ніжні материнські руки
тягли за ручку камінь без кінця.
Журливо мліли очі сумовиті,
і борошно, мов біла кров, лилось…
Це все було в двадцятому столітті,
Що грозами над нами пронеслось…
Хай сатаніють виродки од крику –
нас не знобить од їхньої хули:
нам жорна ті із кам‘яного віку
на танках варвари з Європи привезли.
І то для них таки й була наука,
коли — у всього світу на виду, —
немов у жорнах, дужі наші руки
перемололи варварську орду.
МИКОЛА НЕГОДА
Степом, степом йшли у бій солдати.
Степом, степом – обрій затягло.
Мати, мати стала коло хати,
А навкруг в диму село.
Степом, степом розгулись гармати,
Степом, степом – клекiт нароста.
Степом, степом падають солдати,
А навкруг шумлять жита.
Степом, степом поросли берізки,
Степом, степом сонце розлилось.
Степом, степом – встали обеліски,
А навкруг розлив колось.
Степом, степом – людям жито жати,
Степом, степом даль махне крилом.
Мати, мати жде свого солдата,
А солдат спить вічним сном
ЛІНА КОСТЕНКО
Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.
Лилась пожежі вулканічна лава.
Горіла хата. Ніч здавалась днем.
І захлиналась наша переправа
через Дніпро – водою і вогнем.
Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.
Хрестилась баба, і кінчався хліб.
Двигтів отой вузесенький окопчик,
де дві сім‘ї тулились кілька діб.
О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!
Це вже було ні зайчиком, ні вовком –
кривавий світ, обвуглена зоря! –
а я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря, –
той перший віршик, притулившись скраю,
щоб присвітила поночі війна.
Який він був, я вже не пам‘ятаю.
Снаряд упав – осипалась стіна.
ОЛЕКСІЙ ДОВГИЙ
СОЛДАТ
Упав солдат в бою нерівнім
На трав настелені мости…
Та поклялися друзі вірні
До Перемоги з ним прийти.
Й таки прийшли. О тій годині,
Коли настав кінець війні,
Він розписався у Берліні
Своїм багнетом на стіні.
Коли ж додому повертали,
Звільнивши од наруги світ,
До праці вірні друзі стали,
А він піднявся на граніт.
Підвівсь і став як образ слави
Отих, що ніч перемогли,
Щоб діти вільної держави
Рівнятися на них могли.