Надежда Медведовская

Переводы

Имя великого украинского поэта Лины Костенко сегодня ещё многим незнакомо, но всему своё время – её стихам «как драгоценным винам, настанет свой черёд». Для понимающих он настал давно – ещё тогда, когда не пропускали в печать ни одной её строчки, рассыпали её драгоценные сборники. Но народ знал, что она есть, и это обстоятельство освещало беспросветную тьму застоя и лжи.

Я безмерно рада тому, что украинский язык является родственным русскому, поэтому я начала читать Костенко, ещё не зная мовы, которую потом учила по стихам Лины.

«Ні честі, ні мови, ні згоди, самі лише смутки і пні. Коханий мій рідний народе, ти збудешся врешті чи ні?!» –  этот вопрос гениального поэта с новой силой встаёт в свете последних украинских событий.

Читайте стихи Лины Костенко в переводе Надежды Медведовской.

Ирина Духанова

 

Н. Медведовская – кандидат филологических наук, преподаватель немецкого и английского языков, переводчица. Живёт в Украине.

 

***

Nein, es ist noch zu früh für diese Herde

Der ewigen Gedanken an das All.

Erst wenn ich unterm Schnee schon liegen werde…

Da sollt` auch Zeit ich haben…überall…

Bis dann mir`s immer etwas unterbrach –

Die Welt, die jagt auf mich, die holt mich nach!

Die Zeit, die rasend fliegt an mir vorbei,

Wird Heiligkeit vermischt mit Schweinerei.

Ich filiege, fliege, fliege immer fort,

„Hryhorij Sawytsch“ – flüstre leises Wort.

Der Tag, der neigt, der neigt, der neigt sich wieder –

Wo ist mein Garten schöner Gotteslieder?

Und siehst du nicht, wer sitzt in jenem Garten,

Wer sitzt da still und immer dich erwartend?

Wie kann ich wagen, mich auf ihn zu wenden?

Soll ich denn all die Äpfel schon verschwenden?

…Die Füße längst an Steine angewachsen,

Der Brot im Sack ist schon zum Stein geworden…

„Weh mir – so sagt Hryhorij Sawytsch –

Diese Welt, die hat mich doch gefangen,

Schon gut, wenigstens, dass ich selber

Auch in der anderen Welt bin…

Macht nichts, irgendwie stoß´ ich vom Sockel an –

Und so lasst uns gehen!“

Wir gehen also. Gehen wir zu zweit.

Und flüstert Wald von uns: du, Wunderzeit!

Und flüstert Graß von uns: was soll´s, wer bist?

Er ist vom Stein – und sie lebendig ist!

Und nur die Menschen runzelten die Stirn:

Das kann nicht sein, entzündet uns Gehirn!

Lasst die anhalten, sonst verdirbt die Welt!

In jener Zeit wir gehen durch das Feld.

Uns anzuhalten – niemand ist bereit.

In jener Zeit wir gehen durch die Zeit.

Sein Fuß ist fest, als wär´s ein hoher Turm,

So gehen wir durch  Nacht und Steppensturm,

Durch Regen, Schnee, Debatte, Segen, Bann.

Wir sind – weil es uns niemals geben kann.

 

***

Ой ні, ще рано думати про все.
Багато справ ще у моєї долі.
Коли мене снігами занесе,
тоді вже часу матиму доволі.

А поки що — ні просвітку, ні дня.
Світ мене ловить, ловить… доганя!

Час пролітає з реактивним свистом.
Жонглює будень святістю і свинством.

А я лечу, лечу, лечу, лечу!
— Григорій Савич! — тихо шепочу.

Минає день, минає день, минає день!
А де ж мій сад божествених пісень?

Он бачиш, хто сидить в тому саду?
Невже я з ним розмову заведу?

Невже я з’їм те яблуко-гібрид,
що навіть дух його мені набрид?!

…Прикипіли ноги до постаменту, хліб у торбі
закам’янів. — Біда,— каже Григорій Савич.—
Він мене таки спіймав, цей світ, добре хоч,
що на тому світі. Нічого, якось відштовхнуся
від постаменту, та й підемо.

…От ми йдемо. Йдемо удвох із ним.
Шепоче ліс: — Жива із кам’яним!
— Диви, дива! — Дивується трава.—
Він кам’яний, а з ним іде жива!

І тільки люди зморщили чоло:
— Не може бути, щоб таке було.

Та їх давно вже хтось би зупинив!
…Тим часом ми проходимо крізь час.

Він твердо ставить кам’яну стопу.
Йдемо крізь ніч, крізь бурю у степу.
Крізь дощ і сніг, дебати і дебюти.
Ми є тому, що нас не може бути.

 

 

Der Maler

 

Es lebte der Maler Vernet irgendwann,

Auf dem Schiff sich er baut´ ein Nest.

Er sagte: gerät dieses Meer in Wahn,

An die Mast dann bindet mich fest!

 

Ihn haben gebunden seine Gesellen…

Die Wolken – wie schwarze Wirbel prallen,

Es toben die buckligen Wellen

Und schleifen am Deck ihre Krallen.

 

Beinahe zugrunde gehn Schiffe in Wahn,

Und der Maler – der stand und sah sie sich an.

 

Und jähe Angst ihm Sinne durchstrich,

Merkwürdig glich Wasser dem Feuer,

Und selbst das Schiff – im Sturme es glich

Unterseeischem Ungeheuer.

 

Und als geglättet wurde dies Brei

Und die Wellen nich mehr wallen –

Dann nahm er seine Staffelei

Und begann das Meer zu malen.

 

Er malte das Meer mit dem Meere selbst,

Mit den Flocken von weißem Schaum.

Er machte strenge Skizzen im Zelt,

Stehen am Ozean´s Saum.

 

Er wechselte Farbe, und fiel er, und stand –

Als ob das im Kampfe wäre,

Denn haben ihm seine Hände verbrannt

Die Flammen der Blitze von Meere.

 

Er schmiedete Ankerkette für sich,

Und der Sturm wollte sich nicht ergeben,

Bis er plötzlich ihm in den Rahmen schlich

Und begann dort sein neues Leben.

 

So manche Geschichte für wahr mir gilt,

Nur einen Wunsch erfüllen mir lässt:

Wenn der Sturm auf dem Meere wieder spielt,

An die Mast dann bindet mich fest!

 

ХУДОЖНИК

Жив колись художник Верне.
Він друзям своїм казав:
«Прив’яжіть до щогли мене,
коли буде на морі гроза».
Його прив’язали справді…
Хмари — як чорні віхті,
мечуться хвилі горбаті,
гострять об палубу кігті.
З голови заливають до ніг.
А він вдивлявся — як міг.
Страх мимовільний боров:
химерна була глибина,
і сам корабель — немов
потвора морського дна.
Чутно у реві морському
дикі розкоти грому.
Видно в огні блискавиць
рифи лежать горілиць…
А коли втихомирився вітер,
уляглося море внизу,
взяв художник свою палітру
і почав писати грозу.
Він писав її барвою моря,
шумовинням білої піни,
він робив ескізи суворі
олівцями порід камінних.
На обличчі мінився з муки,
приголомшений, падав ниць,
бо йому обпікали руки
горді спалахи блискавиць.
Кораблі тримав якорями,
а гроза не втрачала снаги
І насилу втислася в рами,
не зумівши ввійти в береги…
Є на світі багато історій,
а прохання у мене одне:
«Коли буде гроза на морі,
прив’яжіть до щогли мене!»

 

***

Es war doch nur gestern, nur gestern bist du abgefahren –

Und Alltag schon regnet, und Alltag schon jammert und brüllt.

Wo sind denn die Decken, die mir so beruhigend waren?

Wo ist denn der Mantel, der mich im Unwetter umhüllt?

 

Ich sage mir wieder: auch schönere Wochen noch werden.

Was soll´s – eine Woche? Es kommt noch der beste Moment.

Beim Denken an dich kann ich mich schon ein wenig erwärmen.

Es regnet, es regnet – und seh´ ich des Regens kein End…

 

Die Straßen gewichen, die Kraniche schreien beklommen,

Die Nacht bringt den Schlaf, der auch keine Erleichterung schafft.

Kein Weilchen kann ich in der Welt ohne dich auskommen.

Wie habe ich denn ohne dich mein Vorleben verbracht?

 

***

Ти вчора поїхав, ти ж тiльки поїхав учора,
А вже менi будень диктує дощi та й дощi.
I де ж менi взяти для дум зрiвноваженi чола,
Для смуткiв сутулих – непродощимi плащi?

Вмовляю себе, що тиждень – це так небагато.
Ну, що таке тиждень? Були й не такi тижнi.
При згадцi про тебе я грiюсь, немов при багаттi.
Дощi зарядили, такi затяжнi-затяжнi.

Дороги розмитi, i чується крик журавлиний.
I нiч проминула, i сон не принiс забуття.
Тепер я не можу без тебе пробути й хвилини.
А якось жила ж я усе попереднє життя!

 

***

Ob ich denn Dich noch sehe oder nicht –

Wer weiß? Und das betrübt mich wirklich wenig,

Wenn jemand aus der Ferne mich anspricht,

Dem ungestillten Durst nach Wahrheit ähnlich.

 

Und mag es sein, dass Liebe mich nicht liebt,

Verschlungen wird mein Schrei durch dunkle Welle.

Ich denke nur an Dich: dass es Dich gibt.

Und davon wird gesättigt meine Seele.

 

***

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага.

Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.

 

 

 

просмотров: 89

Написать комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *